Нічого не дається зразу

За**бали люди , які постійно ниють! Якщо вам щось подобається - беріть і займайтесь цим. Нічого не дається зразу. Усі ми маємо одинаково пальців на руках і ногах , і у всіх 24 години на добу. Тому почніть уже хоча б з чогось. // Часто чую: "Я би робив - *ЦЕ*, але таких людей багато. А я би робив - *ЦЕ* але воно не популярне." Робіть , що вам подобається - краще за всіх і - на це знайдеться свій покупець. // Ну а якщо ви все ж таки "нитик" , який уміє "копати і - некопати", і знайшли собі виправдання🤔 - ну, що ж .. тоді умови у цій країні для вас насправді занадто суворі. Успіхів усім ))

КУДИ ВЕДУТЬ ДИТЯЧІ МРІЇ

         «Зробити щось, лишити по собі,
           а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
           щоб тільки неба очі голубі
           цю землю завжди бачили в цвітінні»

       Саме цими словами хочеться охарактеризувати добру справу дітвори у нашому мальовничому селищі Отинія, що на Івано-Франківщині, оскільки діти, про яких йтиметься уже залишили відбиток своїх добрих вчинків в історії нашого сьогодення.  Подія залишилась непоміченою для більшості односельчан, бо час такий − зараз усі за Україну, лозунги, герої, СЛАВА УКРАЇНІ, а  дій  - ..

       І як же я був здивований, коли, прогулюючись шкільним стадіоном, де  ще донедавна була така собі пустка сміття і металу,  потрапив на спортивний молодіжний захід . Тут не було депутатів, селищних голів, вступних промов «важливих» людей. Тут грала музика і тішилися діти. Все нагадувало розважально-спортивну гру з музикою і змаганнями у вправах які ми робимо з дитинства. Потім були переможці та їх нагородження.

       Ви скажете: «Ну , що тут такого?». Так,  усе б нічого, якби не ЇХНІ мрії, ЇХНЯ воля, ЇХНЄ бажання. Виявляється вся  обнова в якій виглядав спортмайданчик була зроблена за ініціативи та допомоги дітей. Дітей, які не чекаючи Європи, власноруч та за свій зекономлений кошт робили її тут.  А зробили вони багатенько. З допомогою дорослих вони поклали нові лавки, поварили перекладини, пофарбували усе , придумали і зробили дуже оригінальну грушу для боксу зі старих шин (такої немає ніде), поклали смітник, підсипали під перекладинами щебенем. Спортивний майданчик дуже змінився.

       Усіх це дуже запалило, вони почали частіше займатись, організовувати спортивні заходи, зокрема і  по Стріт Воркауту. Ця добра справа, яка робилася за ініціативи дітей всіх здружила та зблизила.

       Зараз холодно і людей можна зустріти не так вже й багато, та за сприятливішої погоди  тут  щодня було багатенько народу і навіть батьки з дітьми приходили просто погуляти. І серце радіє, бо ще донедавна це місце виглядало жалюгідно.

      Хочеться спитати: «Чому усі забули про молодь, як депозит своєї старості?».  Під «Слава Україні» ми вирубали парк з червонокнижними ялинами, усе забетонували , поклали красивий пам'ятник і гордимося своїм патріотизмом  у кафе навпроти. І наша молодь там же.

    А куди ведуть дитячі мрії?

ДІВЧИНА У ПОТЯЗІ

                                               

Подивився фільм.  Під час перегляду мене увесь час не покидало відчуття, що історія "витягнута за вуха". Як серіал, як на замовлення, як просто щоб написати для заробітку.
      Не скажу що мені було не цікаво. Та я нічого з нього не взяв.
      З самого початку автор хотів нав'язати детективно психологічний настрій у який я ніяк не міг в'їхати.
     Взагальному картину можна розділити на кількість персонажів.  І кожна частина - людська доля. Це як листок паперу розділений на 4 частини. Усі частини різні та 1/4 частину - тобто головного героя автор висвітлює найтемнішою.
     ///Я дивився фільм, як гру автора з його персонажами. ////
     Усе тривало до якогось моменту поки нам не захотіли показати іншу сторону дійсності , яка може бути в світлі іншого бачення.   На цьому фільм і кінчився. Зміст назви притягнуто до сюжету. Бо якщо відтяти початок чи історію потягу взагалі то це звичайний мильний серіал - нічого особливого. Навіть більше - він зкопійований з більшості детективів. І нічого більше.
______________________________________________________________________________________________________________________________________________________
      Насправді все набагато глибше ніж читач може собі уявити. І сама книжка тут грає другорядну роль.
     Цей роман написала людина яка народилась не в бідній сім'ї.  Її батько був професором економіки і фінансовим журналістом. Це досить розумна людина яка вивчала філософію, політологію та економіку в оксфордському університеті. Згодом вона працювала журналістом у газеті "The Times". А також написала книгу фінансових порад для жінок — "The Money Goddess" («Богиня грошей»).
     Та потім думаю все було не так райдужно. Бо надалі Гоукінз почала писати романтичні комедії під псевдонімом Емі Сільвер (Amy Silver), які не приносили їй успіху. І працювала вона уже дома. І "Дівчину у потязі " теж писала дома. А щоб її закінчити позичила у батька грошей.
     Думаю на той час вона з успішної журналістки перетворилась на безробітнього нечитабельного письменника. В той час вона пише книжку «Confessions of a Reluctant Recissionista» - «Сповідь вимушеного рецессіоніста»( рецессіоніст — людина, одяг якої не відповідає її матеріальному становищу). З того, як називається книжка можна зробити висновок, що тоді це їй було дуже близьке. Та історія теж не увінчалася успіхом.
       Після вона пише сюжет про який ми говоримо. Та можна з впевненістю сказати, що історія   її життя та книга про рецессіоністів  стали певним гороскопом у цьому сюжеті.  І це і є справжній детектив.
                                                                                 // Хоча можливо я і помиляюся .. //